Юрчик! Ради того, что-бы посмотреть на тех, кто к финишу дойдет, уже надо ехать...
Рассказ оного из будущих участников, корорый в прошлые выходные ездил на "оглядыны" трасы:
Несподівано випала нагода поїхати на оглядове коло траси, від якої я не міг відмовитись. Ми поставили байки на дах, сіли в машину і поїхали. По дорозі зі Львова в Ужгород я заснув…
Приїхали на місце старту, пересіли на вєлікі і поїхали. По асфальту бодрячком викатуємо до кам’яної дороги. Далі трохи важче, але все одно без напрягів їдемо по вимощеній каменем дорозі. Потім траса пішла різко вправо-вверх. Побачивши градієнт, сказали собі: бувало і гірше. І з лозунгом «ми що, не королі?» покрутили вгору. Виїхали на вершину, потім був спуск, на якому нам вдалось повністю відпочити і відновити сили. Наступний підйом був хоч і затяжним, але пологим. А далі все було швидко і не помітно для нас: спуск, траверс, спуск, Анталовці, полігон, фініш. Їхалось легко і не вимушено, тінь лісу оберігала нас від палючих променів, комарі і мухи зовсім не надокучали. В такому темпі проїхали три кола і пішли смажити шашлик на берег річки. І тут я чую: «Іван, прокидайся, приїхали». Тут я зрозумів, що все це – плід бурхливої фантазії наївної людини, яка не знала, що її чекало попереду. А реальність була куди жорстокішою…
Уху їли вже на 5-му кілометрі, коли градієнт різко пішов вгору, а «живе» каміння повністю вкривало трасу і вискакувало з-під коліс, забираючи всі сили і підриваючи мораль. На таких підйомах я не парився, брав байк в руки і пішки виштовхував його на гору. Спека стояла неймовірна, з мене так ще ніколи не текло: на одному з піт-стопів встав на ноги, опустив руки вниз і піт рясним душем капав з кінчиків моїх пальців, одяг був таким же мокрим, як і на Боярці в зливу. Далі нас чекав «спуск», після якого я не знав, кому було веселіше: ногам і серцю/легеням на підйомі, чи рукам і нервовій системі на спуску. Але спуск якось проїхав не злазячи з байка. Другим випробуванням був затяжний, але вже не такий крутий підйом з мільйоном віражів. Там можна непогано задуматись над суттю життя і іншою філософією. До полігону їхалось якось жвавіше, хоча на крутих віражах на спуску пару раз ледве не зривався на піщаному гравію. Один з наших там таки навернувся, роздер коліно і приклався шоломом об каміння, залишивши вм’ятину на пам’ять. Контрольним пострілом в голову був апхільчик на полігоні: гравій вилітає з-під коліс, щеплення із землею бажало би кращого, а лісу там нема, тільки сонце і +38-40 під ним. Приїхали на старт-фініш і нам в голові не вкладалось, як їхати ще одне таке коло? В повній проСрації погрузили вєли на машину і поїхали додому морально готуватись до сотки через тиждень.
Щодо розмітки траси – питань нема. Все чітко і ясно. Окрім фінішної ніпанятки з даунхільними ділянками. Там треба би поставити «регулювальників», які б вказували напрямок, а то стрілок на деревах недостатньо.